Корпоративна відповідальність за сміття

Якщо значущим (матеріальним) фактором СВБ для ресурсних компаній можна вважати спосіб використання надр, то для споживчих товарів (FMCG, електроніка) - це те, де і чим закінчує свій життєвий цикл такий товар. Упаковка, а часом і сам продукт, врешті-решт опиняються на смітниках. Зважаючи на обсяги зростання споживання, виробництва та відтоку покупців з продуктових базарів у супермаркети, кількість сміття зараз, а ще більше - пізніше, ставатиме все більшою. Це не становило б проблеми, якби в Україні діяла ефективна система збору, сортування та переробки сміття. Проте більшість великих і малих міст в країні потерпає від переповнених сміттєзвалищ, а вартість утилізації не виправдовує створення нових ринків для бізнесу збору та переробки.

Про що мовчить корпоративний PR

Корпоративні сайти більшості компаній на ринку споживчої продукції мовчать про кількість упаковки та про життєвий цикл своїх товарів в Україні. Для кого це є актуальним і про які компанії йдеться?

• Виробники продуктів - Nestle, Unilever, Kraft Foods, Sandora, Vitmark, Галичина та безліч інших середніх та малих - часто упаковка мало не половина продукту
• Постачальники упаковки - TetraPak
• Імпортери споживчих товарів тривалого користування - Фокстрот, CityCom, Ельдорадо - куди діваються телевізори, комп'ютери, фотоапарати та інше приладдя, яке робить наше життя кольоровим?

Цей список можна (і треба) продовжувати.
У нефінансовій звітності немає жодної української компанії, яка б звітувала б за якірним показником GRI EN27 "Відсоток проданих продуктів та упакування повернених в обіг або переробку".

Межа відповідальності

Найлегший спосіб для компаній-виробників реакції на проблему - це перекласти відповідальність на державу або відповідальні уповноважені органи. Але чи це відповідально в умовах країни із слабкими інституціями влади та недостатнім відокремленням бізнесу від влади? Напевне свідома компанія не заперечить існуванння проблеми, про яку всі здогаються, але намагаються не помічати.
Для українських офісів міжнародних компаній план продажів є більшим пріоритетом ніж псувати відносити із штаб-квартирою, озадачуючи їх національною проблемою, яку вирішують уряди в інших країнах (що робити зі сміттям). Для місцевих компаній поняття життєвого циклу товару закінчується із виведенням на ринок нової моделі чи нового товару, аніж на переробці вживаного старого товару (чи його решток) - тобто про проблему не знають. Споживачі цікавляться ціною та вчасним вивезенням сміття туди, де його не видно. Неурядові організації не мають ваги, впливу та спритності в ефективній експлуатації ідеї забруднення. ЗМІ мають інші справи для обговорення в прайм-таймі. Виходить, що проблеми немає, - і думати про неї не потрібно.
Ми маємо не проблему - маємо можливість, можливість визначити межі відповідальностей виробників упаковки, виробників продукції, споживачів та органів місцевого самоврядування. І якщо СВБ визначається як добровільний внесок компаній у досягнення цілей сталого розвитку - то чому ми не бачимо цієї добровільності у цьому питанні?

Соціально відповідальні компанії можуть і повинні робити більше:

• Рахувати і звітувати - компанії-виробники можуть порахувати ту кількість упаковки та інших не-біологічних складників, які вони постачають на ринок, визначити обсяг відновленої сировини (наприклад зворотня упаковка) та врешті обсяг матеріалів, які опиняться на звалищах. Найголовніше, компанія має звітувати про такі обсяги та мати плани щодо їх зменшення. Пару грам користі самого продукту на пару хвилин не підмінять десяток грам пластику, який піде в землю на десятиріччя.
• Придумувати нові підходи - визнання проблеми має вести до інновацій, пошуку способів вирішення проблеми та досягнення цілі, використання креативності, знань та колективної мудрості працівників та партнерів. Можливо використовувати упаковку з біоматеріалів або створити систему повернення вживаних продуктів (та сама електроніка) чи взагалі запровадити ємкості багаторазового використання? Врешті, довідатись про нові ідеї у фахових міжнародних форумах чи на конференціях. Маркетологи, фінансисти, виробничники та логісти можуть і повинні шукати рішення. І до речі, все це має бути прибутковим.
• Лобіювати та допомагати - компанії мають достатньо персоналу та досвіду у просуванні законодавчих актів, - відкрита допомога державним органам у розробці регуляторних документів стосовно переробки упаковки та залучення громадськості, підвищення соціальної вагомості проблеми пришвидшило б вирішення цієї проблеми і стало б дієвим втіленням соціальної відповідальності компаній

Якщо більше компаній задумається над тим, що стається із тим, що врешті стає сміттям з їхніх продуктів, - тим швидше вирішиться проблема сміття як такого в Україні.